23.02.2022
Завтра в дитини день народження! Лізі п'ятнадцять. Вона вмовила нас лишити будинок на весь вечір у її з друзями розпорядженні. З важким серцем (сам був далеко не ангелом і знаю, що можуть наробити тінейджери) погоджуюсь. Торт замовлений, сюрприз також: коли Ліза спуститься зі своєї кімнати у вітальню, на неї чекатимуть кілька десятків повітряних куль – з днем народження, доню!
Всі приготування завершені, піднімаємося до спальні. На першому поверсі, не поспішаючи, розпочинає свою щовечірню роботу помічник – робот-пилосос, що тихо дзижчить. Все як зазвичай.
24.02.2022
День народження Лізи! Прокидаємося від страшного гуркоту. На годиннику – п'ята ранку. Звук розривається громоподібними вибухами з боку Східного[1]. Нижче Ляпіне захлинається безперервними розривами. Працює артилерія! Наше велике вікно спальні другого поверху ходить ходуном, ось-ось випаде разом із рамою та нашим спокоєм. Будинок підстрибує, ніби у лихоманці. Арчі (наша дворічна мальтійська болонка) виглядає з-під ліжка, відмовляючись виходити і запитуючи своїми гарними очима, чорними бусинками: «Господарі, що відбувається?» – «Дружище, я не знаю!». За вісім років, живучи за десять кілометрів від Широкиного[2], ми вже звикли до обстрілів, але такого не було навіть у далекому чотирнадцятому.
Заглядаю у кімнату до Лізи. Вона, як ні в чому не бувало, продовжує спати в підліткових мріях і передчутті майбутнього свята. Ось це нервова система! Уся в мене! Хай спить.
Вийшов у двір на прогулянку з вихованцем. Арчібальд ганяє, як завжди, не залишаючи поза увагою жодну сусідську кішку. Досі не розумію, як цей маленький, лоповухий, няшний білий клубок може бути таким агресором? Зовнішність оманлива! Арчі просякнутий сімейним менталітетом: м'яка зовнішність – твердий характер.
Сонечко світить. В садку, на наших маленьких однорічних деревах, з'явилися перші ніжні бруньки, відчувається наближення весни. Добре, що ми посадили, – гарно!
Над головою пролетіли літаки – такого давно не було, може, й справді щось серйозне?
***
Шквал телефонних дзвінків. У слухавці питання, переживання і сльози. Що робити? Виїжджати, бігти, залишатися? Як буде далі? Відповідаємо, пояснюємо, заспокоюємо.
Пам'ятаючи комплексний хаос чотирнадцятого року, виїжджаємо заправити машину і упираємося в хвіст величезної автомобільної черги. Картки не приймають ніде. Тільки готівка. Усі вже знають – бензину не буде. Хтось лізе без черги, хтось покірно чекає, не випускаючи з рук телефону, жадібно ковтаючи останні новини. Безперервна артилерійська канонада перестала бути віддаленою і вже щільно накрила околиці міста. Східний тріплють дуже сильно. Проїхавши половину Лівого берега[3], але так і не заправившись, звертаємо до себе на вулицю. Картина маслом. Біля нашого будинку стоять дві худенькі дівчинки, а над ними хитається різнокольорова хмара красивих повітряних куль.Це – на тлі стрілянини, вибухів та загальної паніки! Здоровенні амбали бігають непритомні, втративши залишки своєї мужності, а тендітні молоденькі дівчатка не злякалися і привезли обіцяні кульки, бо розуміють – день народження, дитина ж чекає! Ми ж домовлялися!
Унікальні у нас люди! Чудові!
***
А ось замовлений торт забирати треба самим. Їдемо до Приморського району через усе місто. Наточка за кермом. Їду і насолоджуюся – люблю, коли вона мене возить, можна спокійно розглядати зміни, що відбуваються в місті.
За вікном пропливають: класно зроблений лівобережний ЦНАП[4], окраса Лівого берега – розкішний парк «Веселка», довгоочікуваний спортивний комплекс – ковзанка хокейного клубу «Маріуполь», новий асфальт проспекту Перемога, нова Набережна, гарно пофарбований купол Волейбольного палацу, Будинок творчості. Ось іще розкішне місце біля моря – новий-старий пірс із численними прикольними кафешками.
Маріуполь добряче змінився останніми роками – розцвів!
Машин на вулицях практично не зустрічаємо, лише комунальний транспорт – новенькі тролейбуси і автобуси.
***
Кондитер із сім'єю перебралися до бомбосховища Палацу культури Приморського району – йдемо за тортом туди.
Людей чимало. Ковдри, сумки, діти, домашні тваринки. За речами видно, що тут народ надовго. І найпомітніше – це всеохоплюючий, всепроникний стан паніки. Від нерозуміння того, що відбувається, невідомості. Цей первісний страх знаходить вихід із самих глибин свідомості, легко долаючи бар'єри вихованості та зовнішнього спокою, то занурюючи присутніх у запеклу агресію, то вганяючи в меланхолію. На цьому емоційному тлі поява шикарного, великого, ошатного торта викликає у присутніх ступор: «Звідки? Як? Як за таких обставин змогли створити цей кулінарний шедевр?». Наш кондитер – просто чарівник.
Унікальні в нас люди! Чудові!
***
Повертаємося на Лівий – у канонаду пострілів, у чехарду машин, що виїжджають із міста, у натовп людей, які збожеволіли від того, що відбувається! Повертаємося додому, де під стелею вітальні в очікуванні свята повисли яскраві кулі, де ми, як і раніше, чекаємо на гостей. Їдемо, тримаючи в руках величезний торт! Сюрреалізм, та й годі.
***
Дорогою назад побачили, що черги на заправках помітно зменшилися. Прилаштовуємося.
Заправниця, худа, довгов’яза жінка невизначеного віку, матом і жестикуляцією підтримуючи порядок, одночасно виконує функції і касира, і заправниці, допомагаючи своїм неквапливим клієнтам:
– Все, не чіпайте мене! Я з нічної зміни, піти звідси не можу – немає ні начальства, ні змінників. Дайте перекурити десять хвилин.
Уклін тобі, Хазяєчка! Що не плюнула на все! Не втекла від страху, а залишаєшся на такій потрібній для всіх роботі, показуючи приклад поведінки у цій непростій ситуації. Розумниця!
Все-таки чудові люди, унікальні!
***
Телефоную Толіку[5], який живе на Східному. Толя, як завжди, – у гуморі. На моє запитання, як ситуація, відповідає:
– Все нормально, падаємо![6]
Прибравши іронію, переповідаю Наті нормальною мовою:
– У принципі, все нормально, але щось надто голосно й довго. Дивно, дивно...
25.02.2022
Підвівся, як завжди, рано. Зарядка, холодний душ. За вікном змін немає – з настанням світанку знову почалися обстріли: одиничні залпи поступово зливаються у безперервну гуркотливу канонаду.
Ідемо з Арчі до магазину. Надворі не видно ні сусідів, ні їхніх машин. Незважаючи на ранній ранок, у магазині багато людей, на полицях порожньо, народ змітає будь-які продукти, що довго лежать – скуповують усеі. Стоїмо біля каси і дивимося на нескінченну чергу візків, що пропливають повз нас. Відчуття, ніби, сидячи в машині перед закритим шлагбаумом залізничного переїзду, рахуєш вагони нескінченного вантажного потяга, що проходить повз. «Але ж ми не такі, правильно, Арчібальд?». Зберігаємо спокій та розуміння того, що все скупити неможливо. Беремо молоко і шоколадку до нашої традиційної ранкової кави. На ці продукти попиту чомусь немає.
Набравшись негативних вражень, зате обгавкавши всіх і вся, Арчі повертає мене додому – в затишок і спокій.
***
Ната із донькою описують ситуацію. Хлопець із Лізиної компанії залишився у квартирі у селищі Україна[7] один. Його батьків військові не випускають із приватного сектору на Ілліча[8]. Стукали в усі квартири. В сусідів зламали вхідні двері, обладнують позицію. Проїзд у селище перекритий – не впускають і не випускають. Що робити?
Вирішуємо: нехай покидає квартиру, пішки пробирається до перехрестя вулиці Мухіна – я чекатиму на нього там.
Так до нашої сім'ї приєднався Льоня: субтильний сімнадцятирічний юнак, який напрочуд не викликає у мене якихось негативних емоцій. Виявився позитивною та досить корисною у багатьох ситуаціях молодою людиною.
***
День пройшов у роздумах про те, що відбувається, навіть увімкнули телевізор, чого не робили вже давно. На вулиці стало явно тихіше – от і чудово, годі вже народ лякати. Розпалюємо камін, закутую Наточку в плед. Потріскують дрова, і ми, розглядаючи полум'я, що набирає силу, складаємо плани на цю весну.
– Ліза закінчує дев'ятий клас – треба визначатися, де вчитися далі...
– Сімдесятиріччя Семеновича. Подарунок ще не вибрали...
Семенович – це батько Нати. Високий, міцний, сухий. Справжній морський вовк. Сорок із гаком років у морі. Старший механік! Знає все та про всіх! Океан енергії! Він скрізь. Навіть якщо Семеновича не видно, він все одно десь поруч. Ураган! Коли Наточка включає «режим Семеновича» (що вдієш, генетика), ми всією сім'єю її теж остерігаємося.
– На квітень оплачено круїз, цього разу Середземним морем – час замовляти квитки на переліт.
Цікаво, а чи літатимуть літаки до Європи? Адже COVID ще не пройшов.
***
Увечері зателефонували сусіди Льоні. В його кімнаті вибухнув снаряд.
26.02.2022
Вранці, переглядаючи стрічку групи «Мотокрос Маріуполь», побачив повідомлення Ігоря[9]. Набираю.
– Не знаю, що робити, – каже Ігор. – Квартира виходить вікнами на лісосмугу, якщо раптом що, постраждає першою. Сестра дружини теж живе у дев'ятиповерхівці, що виходить на окраїну міста. Військові прийшли вранці, сказали звільняти верхні квартири... Ще й тесть після другого інсульту лежачий. Є порожня квартира в центрі Лівого, але як туди переїхати? Люди збожеволіли від страху, бояться виїжджати та й як перевозити тестя? Не знаю!
Зазвичай спокійний Ігор дуже нервує. Він далеко не боягуз (спробуйте проїхати мотокросовою трасою і стрибнути на мотоциклі з сорокаметрового трампліну, і ви зрозумієте, що я маю на увазі). Але те, що відбувається навколо, настільки виходить за рамки розумного, що нерви здають навіть у найвідчайдушніших.
– Спокійно, старий, за п'ятнадцять хвилин буду за адресою тестя.
Зустрілися. Ігор з дружиною, геть стомлені, несуть нехитрі пожитки. Все нажите протягом довгих років сімейне майно помістилося у двох великих сумках. В очах – безнадія. Ігор – як здувся! Ніби витягли з нього серцевину.
– Тримайся, старий! Ми ще поганяємо з тобою на мотоциклах!
Виносимо тестя. Поки вантажимо речі сестри, спостерігаю, як військові паркують БТР між будинками під балконним переходом і починають носити ящики у під'їзд. Так, перспектива цієї дев'ятиповерхівки – не позаздриш.
Усе стає ще дивнішим і дивнішим.
***
Після повернення додому, під впливом усього побаченого і почутого, вирішую знести в підвал кілька ковдр (про всяк випадок). Наточка зібрала «тривожну» валізу. Яка ж вона в мене розумниця! Незрозуміло: чи це ми піддаємося загальній паніці, чи дійсно градус небезпеки зростає?
Затишшя. Даємо молоді доручення навести лад на другому поверсі, а самі виходимо у двір подихати. Небо переливається весняною бірюзою, світить сонечко – як же добре!
– А давай, рідна, наші ялинки підстрижемо?
– Давай, – погоджується покірно.
Короткий свист, що розрізає наш спокій і простір, різко наростає до жаху! Такого ще не чули! Ракета! Мить – і вибухає недалеко, в районі інтернату. Тут же кілька виразних ударів по даху – і поруч падає шматок відбитого водостоку. Дивлюся на Нату – з нею все гаразд! Завмерла, моя красуня, молодець! Ми якось і злякатися не встигли.
Піднімаю осколок, що впав на газон: гарячий, із рваними, витягнутими голками, гострими краями, глибокого сірого кольору, невеликий (як два вказівні пальці), але дуже важкий – від нього виходить величезна руйнівна енергія.
Тримаю в руці, повільно усвідомлюючи: цей невеликий вистигаючий шматочок металу несе смерть усьому, що зустрічається на його шляху. Він ніс смерть нам! Моїй родині, моєму дому! Он іще один – лежить біля гаражних ролетів.
– Ну, як ви? Цілі, машину не зачепило? – запитує Андрюха[10], дивлячись через паркан на наш нещодавно куплений «аутбек», що стоїть у дворі. – Я ж ще вчора пропонував: переїжджайте до мене у «Європейський», – це Андрій – власник готелю «Європейський». – Мої всі вже там, пересидимо кілька днів.
Переглядаємось. Ми не планували їхати: у нас гарний будинок, майно, дві машини. Але тримаючи в руці два маленькі шматочки металу, запитую в себе: «А чи пощастить наступного разу?». І ці нові аргументи, що вистигають у мене в руці, переважують і мій спокій, і вміння заспокоювати інших.
Виношу речі. Пригадуючи досвід чотирнадцятого року, коли мікроавтобуси забирали першими, вирішили їхати на «субару». Заганяю автобус в гараж. Завантажую дітей, кота і собаку. Ната тримає пульт від воріт, ключі від літньої кухні й сауни з німим питанням в очах.
– Та залиш їх. Ми ж лише на пару днів, ненадовго їдемо...
Ніхто з нас тоді не міг навіть припустити, що ми прощаємося не лише з будинком і всім нашим майном, а зі звичним способом життя. Розлучаємося назавжди!
[1] Спальний мікрорайон Маріуполя.
[2] Ляпіне, Широкине – села поблизу Маріуполя.
[3] Орджонікідзевський район Маріуполя, розташрований на лівому березі річки Кальміус.
[4] Центр надання адміністративних послуг.
[5] Анатолій Дорохін — мій друг, чесна й порядна людина, альпініст від Бога, один із засновників нашого «ПромАльп-сервісу». Іноді як і раніше працюємо разом на висоті.
[6] Цитата з мого улюбленого фільму «В бій ідуть лише старі».
[7] Місцева назва житлового комплексу.
[8] Іллічівський район Маріуполя.
[9] Ігор М...ра — лівобережний багаторічний ентузіаст мотокросового руху та мій наставник.
[10] Андрій Дияконов — мій давній друг і за сумісництвом сусід. Я його називаю «володар заводів, газет, пароплавівв». П’ятидесятитрьохрічний, як і раніше має чудову фізичну форму, колишній футболіст. Створив і себе, і свій бізнес самотужки.